Після 25 років шлюбу я вирішила роз лучитися з чоловіком. Це було нелегке рішення, але я знала, що воно було правильним. – Я хочу ро злучення, – сказав я йому, – я більше не можу так жити. Він не сперечався зі мною. – Добре, – відповів він, – я розумію. Я знала про його зра ду багато років, але залишалася з ним заради наших дітей. Але тепер, коли вони виросли, мені вистачило такого звернення до себе.
– Пробач, – сказав він, – я знаю, що завдав тобі бbолю. – Надто пізно для вибачень, – сказала я йому, – я вирішила подати на ро злучення, і нічого вже моєї думки не змінить. Ми роз лучилися, і він поїхав. Я не плакала, але й не було полегшення, що все нарешті закінчилося. Через рік колишній чоловік повернувся до мого життя. Він захворів і потребував догляду, а його нова дружина не могла або не хотіла його забезпечити. – Мені більше нема куди йти, – сказав він, – будь ласка, прийми мене. Я погодилася з великим натягом. Зрештою він був батьком моїх дітей. Але я не могла пробачити йому те, що він зробив. – Я подбаю про тебе, – сказала я йому, – але я не можу знову покохати тебе.
Наші діти хотіли, щоб ми помирилися, але я не могла уявити, що знову житиму з ним, з цим зра дником. – Він змінився, – казали діти, – дай йому ще один шанс. Але я не вірила, що він справді міг змінитися. І навіть якби він це зробив, я б не хотіла бути з ним більше. – Вибачте, – сказала я їм, – але я вже давно ухвалила рішення. Було нелегко піклуватися про нього, але я робила це тому, що це було правильно. І, можливо, колись я зможу пробачити його. Але я знала, що ніколи не повернуся до нього більше.