Пізно вночі Жанні надійшло повідомлення від брата: – Мами не стало, по хорон 1 лютого. Жанна відразу схо пилася, стала ридати, чоловік міцно обійняв, сказав, що вранці поїдемо до села. Цілу ніч Жанна не могла заснути, згадувала найкращі моменти свого життя з мамою. В машині була тиша, тільки Жанна плакала, діти сиділи тихо. Чоловікові було дуже шкода дружину, але він зосередився на дорозі. Коли під’їхали в будиночоk у селі, Жанна почала плакати ще голосніше. Жанна побігла додому, там її зустріла старша сестра, почала заспокоювати і сказала:
– Все нормально, мама на городі. – Ти що, зовсім уже? Тобі погано?! -Жанно, я тобі правда кажу, мама на городі з моїми дітьми, йди сама подивися. Жанна побігла до городу, і справді там стояла мама, розмахувала руками та щось показувала онукам. Жанна підбігла до мами, міцно обняла її і стала плакати: – Чого ти, заспокойся, а то дітей налякаєш. Увечері мати зібрала всіх біля великого столу на вулиці під деревами. Усі чекали на те, щоб мама пояснила, в чому справа. І тут вона почала говорити:
– У мене 4 дітей, багато онуків, але хто з вас до мене востаннє приїжджав? Ви й самі не пам’ятаєте. Мені просто було цікаво, якщо мене не стане, чи ви взагалі згадаєте про мене? Я ж вас люблю і сумую, а як дзвоню, то ви всі зайняті, робота… Ну хоч на репетицію мого пох орону час знайшли. Мама заплакала, встала з-за столу. Але тут до неї підбігли діти, почали обіймати, просити прощення. З того дня вирішили, що по черзі щотижня до мами приїжджатимуть, щоб не залишати її надовго.