– Доню, присядь, нам треба серйозно поговорити, – сказала мама. Віка вже навчалася в одинадцятому класі. Доросла дівчина. – Тато… Він… Пішов від нас, – хвилюючись, сказала мама. В принципі, Віка вже давно, ще з сьомого класу, знала, що тато гуляє від мами. Декілька разів бачила його під ручку з іншими жінками. А якось, у кіно, бачила, як той цілувався з іншою.
Мамі нічого не говорила, не бажаючи засм учувати її. – Я не уявляла, як про це роз повісти тобі… – почала мати, але дочка перервала її. Вона розповіла, що давно знала про зраду батька, що мовчала, бо не хотіла засму чувати маму… Плачучи, Віка висловила все, що в ній накопичилося за ці три роки… Про те, як шкодує, що не розповіла про це раніше… – Доню моя, це я, а не ти, приховувала довгі роки зради батька. Тобі було три роки, коли ми з ним стали чужими один одному. Я впросила тата, зберегти видимість сім’ї. Заради тебе.
Ми жили, як сусіди. У нього не виходило грати роль люблячого батька. І це не могло тривати довго. Кінець цьому обману мав настати. Віка і справді не відчувала батьківського кохання. Тому сам відхід батька сприйняла холоднокровно. Переживала тільки через те, що стільки часу мовчала, не говорила мамі, що знає про зраду батька. За місяць батьки ро злучилися. Батько забув про існування дочки, дочка забула про батька. Мама ожила, стала веселішою, стежила за своєю зовнішністю. Незабаром зізналася дочці, що вона має чоловіка. На той час Віка вже закінчила школу, вступила до університету, почала зустрічатися з Владом. Через рік і Віка, і її мати вийшли заміж. Вони щасливі. І лише про одне шкодували, що довго трималися за минуле. Боялися відпускати його. Але варто було його відпустити, як життя засяяло всіма своїми фарбами, ставши справжнім.