– Мамо, тату, я вирішив покинути інститут і стати блогером, – заявив син за сніданком. – Сину, та як же так? Півтора роки лишилося. Отримай диплом, і займайся чим хочеш, – заголосила мати. – Стривай, мати, не метушись. Він же чоловік. Сам повинен ухвалювати рішення, і сам відповідати за свої дії. Так, сину? – Так, тату. – Добре. Але погодься, що ти маєш повернути гроші за навчання, що ми вклали в тебе. – Звичайно, тату, як тільки почну заробляти, так одразу ж і поверну. – А яка ймовірність, що ти зможеш заробити блогером?
– На мою думку, десять відсотків. Достатньо, я думаю. – Десять відсотків – це непогано. А тепер дивися. Я беру сірник, один ламаю, другий цілий. У кожній руці по одному. Яка ймовірність того, що ти знайдеш зламаний сірник? – П’ятдесят відсотків. – А це набагато більше, ніж твої десять. Значить так, знайдеш зламаний, віддаєш борг, коли заробиш, не знайдеш, я сам придумаю, як з тебе втримати гроші. Влаштовує? – Добре. Батько відвів руки за спину, за хвилину виставив обидві руки вперед. Син тицьнув у праву руку. Там була ціла.
– Бачиш. П’ятдесят відсотків ймовірності, а тобі не пощастило. Доля – лиходійка. А ти кажеш “десять відсотків достатньо”, – сказав батько і обернувся до дружини. – Значить так. Мати, ми витрачаємо на їжу близько семи тисяч на місяць. Так? – Так. – Значить, утримувати борг сина будемо за рахунок його харчування. По дві тисячі на місяць і за десять років він розрахується з нами. – Тобто як за рахунок харчування? – А так. Відтепер ми витрачаємо на їжу п’ять тисяч. А син харчується лише чаєм та одним бутербродом на день. Так і повернемо наші вкладення. Ти їж, їж синку. Адже востаннє… Наступного дня син вирішив продовжити навчання.