Пенсіонерка сиділа біля вікна і тихо плаkала. Там, за вікном падав гарний білий сніг, вирувало життя, була передноворічна суєта. Колись, коли Валентина Іванівна була молодою, вона також любила Новий рік. Вона чекала на це свято навіть більше, ніж її діти, бо цього дня вона мала день народження. Будинок іменинниці цього дня наповнювався гостями, щирими побажаннями, подарунками, веселощами… А цього року вона зустріне свій день народження тут. У холодній порожній кімнаті та наодинці сама з собою. Навіть її сусідка Ганна Василівна кудись втекла з самого ранку. Напевно, вже втомилася дивитися на сумне обличчя Валентини Іванівни. Тишу в кімнаті порушив стукіт у двері.
Вона відчинилася і в кімнату ввійшли жінки з кульками, святковими ковпаками на голові та тортом. Очолювала весь цей парад сусідка Валентини Ганна Василівна. – З днем народження, Валюша! — радісно вигукнула Ганна і вручила іменинниці в’язані шкарпетки. – Ой, дівчатка, ну що ви так! Не треба було! Навіщо ви витрачалися… Аня, ти могла б хоч попередити. Я б підготувалася до приходу гостей, — зніяковіла Валентина Іванівна. – Так ми хотіли зробити сюрприз. Я не могла тебе попередити, — усміхнулася сусідка. – Валю, що ти сидиш, давай на стіл накривати. будемо чай із тортом пити. – Ой, що це я справді розсілася, — розгубилася іменинниця. — Сідайте дівчата, я побіжу чайник поставлю. Бабусі святкували до ранку. Спершу день народження відзначали, а потім і Новий рік зустрічати почали. Багато сміялися, згадували молоді роки. Розповідали цікаві історії.
Про дітей бабусі навіть не заїкалися. Ця тема була надто хворою для них усіх. Валентині Іванівні стало набаrато легше. Вона повеселішала і змінилася на очах. Коли на вулиці почало світати, гості розійшлися своїми кімнатами. Валентина Іванівна ще довго не могла заснути. Її переповнювали емоції. Нарешті заснула і вона. – З днем народження матуся! Зі святом тебе, мила! – почувся знайомий голос. Пенсіонерка крізь сон усміхнулася. То був він, її Мишенька. Їй снився син. Він став таким дорослим, так змужнів. Нарешті вона побачила його. Знову разом, хай навіть уві сні. – З нею все добре? Вона не захворіла? Ні, все добре. Просто вони вчора з дівчатами до ранку святкували день народження і тепер усі сплять. У цей момент Валентина Іванівна зрозуміла, що то був не сон. Вона розплющила очі і не повірила побаченому. Перед ній стояв Мишко, а поруч чергова медс естра.
– Мишенько, синку, то це ти? Ти приїхав до мене? Як я рада тебе бачити! – обійняла сина жінка. – А я як радий тебе бачити, мамо! Чому ти мені не сказали, що сестри тебе відправили сюди? Я- то думав, що в тебе все добре. – Так у мене все гаразд, синку, — опустила в підлогу очі мати. – Мамо, у мене ще є справи в місті, тож я зараз поїду, а ти збирайся. У нас увечері поїзд. – Куди ми, синку? — злякано спитала Валентина Іванівна. – Як куди? Додому, мамо, ми додому повертаємось. Моя Таня вже на нас чекає. Збирайся, у нас часу мало. У Валентини Іванівни в очах заблищали сльози. Вона подивилася на Ганну Василівну. – Збирайся, Іванівно, що ти стоїш як укопана. Чуєш, каже син, у вас часу мало. Бабуся посміхнулася і почала метушитися біля шафи.