Моя сестра нар одилася, коли мені було 10 років. Даша дуже рано почала говорити, а от ходити навчилася пізно. У 7 місяців із вуст Даші можна було почути цілком свідомі фрази. А на рік сестриця вже з виразом декламувала Пушкіна та Єсеніна. Про якісь дитячих віршиках я взагалі мовчу. Даші було 1,5 роки, коли мама почала її тягати по лікарям. Сестра дуже погано ходила. Всі лікарі твердили, що дитина абсолютно здорова, просто лінива. Мовляв, захоплюйте доньку рухливими іграми та змушуйте її рухатися.
І вони мали рацію – трохи активних забав, і Дашка почала ганяти як пригоріла. Вона була дуже добре розвинена на свій вік, це розуміли всі. Саме тому мама віддала її в садок на 2 роки. Після першого дня я її запитала: – Дашуля, подруг знайшла? – Ні! – А що сталося? — Ніхто не хотів розмовляти зі мною. — То треба було запропонувати дітям якусь гру. Може, тобе хтось ображав? — Ну, що ви як маленькі? Вони не вміють говорити! Як із ними грати? У 3 роки Дашка вже знала всі літери, а невдовзі навчилася швидко читати. У 5 років вона вже мала випускатися з садка, тому треба було вирішити питання зі школою. Дашка була абсолютно готовою, але зустрічі зі шкільним психологом ніхто не скасовував. Даша впоралася на «ура» з усіма завданнями, навіть із досить складними.
Ганна Петрівна зі 100-відсотковою впевненістю заявила, що дитина готова до школи. — Дашенько, може, ти хочеш ще в садку побути? У школі важче, там іграшок немає, запитала психолог. — Ні, бо мама сказала, що мені треба до школи. Сидіти ще рік у саду — це не-це-ле-з-об-раз-но! Так п’ятирічка стала першокласницею. Зараз вона навчається у 6-му класі, і навчання їй дається легко. Вона любить фізику і мріє стати космонавтом. Ну, подивимося, може, ще зміняться плани. Головне, щоб вона залишалася такою ж цілеспрямованою та впевненою в собі.