Мене злить, що деякі люди всерйоз беруться мене шкодувати, начебто з моїм життям щось не так. Я розумію, що воно трохи нестандартне, але я все одно почуваюся досить щасливою. У молодості я дуже захопилася кар’єрою і досягла на цій ниві чималих висот. У 35 я вже була дуже забезпеченою. У мене дві квартири, дача, машина, власний бізнес. Все, що я маю, я нажила чесною працею.
Родом я зі звичайної родини, батьки лише освіту мені допомогли здобути. Я їх ніколи не забувала, намагаюсь допомагати. Тільки стосунки із чоловіками у мене все не складалися. Зрештою я вирішила і не намагатися знайти принца своєї казки, а просто удочерити дитину з дитячоrо будинkу. Я завжди любила дітей та хотіла стати мамою. Коли я вперше побачила Ангеліну, у нас сталося кохання з першого погляду.
Я удочерила її у семирічному віці, зараз їй уже 18, вона студентка першого курсу. Я пишаюся їй. Нещодавно на застіллі моя рідна сестра напилася і почала голосно міркувати. -Наталю, а роки підтискають, коли вже ти своє майно на мого сина перепишеш? Дітей немає, потрібно залишити майно рідним по kрові. Я здивувалася. По-перше, я на той світ не збираюся, а по-друге, у мене є дочка. Після цього випадку я похолоднішала у спілкуванні з сестрою. Вороrів не треба, коли така рідня є.