Того року ми святкували десятиліття сина. Зазначали у кафе. Після свята Максим попросив нас, щоб його найкращий друг пішов до нас додому ще на чай. Звичайно, ми не відмовляли, тим більше були переконані, що його батьки повідомлені про задум хлопців. Час пролетів швидко і було уже досить пізно, коли ми з чоловіком усвідомили, що батьки Андрія нам не телефонували, їх не цікавило, де так довго їхня дитина. Ми вирішили почекати ще трохи, адже в житті всяке може статися, тоді й до нас підійшов хлопчик і сказав:
– Знаєте, Максимові так пощастило, що ви його мати… Ви його любите! А моя мама… Вона ніколи для мене нічого не робила… завжди пізно додому поверталася, а тепер взагалі додому не приходить…. Ми з чоловіком вирішили розпитати Андрія. Він розповів, що мама так часто залишала їх, що сусіди на неї поскаржилися та її позбавили батьківських прав. Потім у його житті з’явився тато, забрав його до себе, але ситуація не особливо покращала. Батько його не залишив одного, проте особливого кохання не було, а найгірше було, що у хлопчика з’явилася мачуха, яка могла на нього й руку підняти. Тому Андрій замість того, щоб іти додому, сидів на дитячому майданчику, чекав на батька з роботи, а потім разом з ним ішов додому.
Після цієї історії ми з чоловіком вирішили, що допоможемо трохи хлопчику. Ми забирали Максима з Андрієм разом зі школи, годувала їх, я допомагала їм із домашнім завданням, а потім вони грали і після чоловік відвозив хлопчика додому. За цей час ми познайомилися з його батьком і через два місяці такого життя він попросив мене забрати Андрюшу на тиждень до себе, адже вони з дружиною розлучаються, і йому треба налагодити якісь справи. Я не стала заперечувати, адже Андрій став мені другим сином. Дружба хлопців тільки стала сильнішою.
Я почала пишатися своїм Максимом, який жодного разу не скаржився, що мама любить ще когось і не ревнував. Він поводився як справжній чоловік, який все розумів і навпаки підтримував друга. Минув тиждень, а чоловік не планував забирати сина від мене. Ми із чоловіком і не помітили, як протягом 10 наступних років виховували вже не одного сина, а двох. Нині вони як рідні брати, які допомагають одне одному і нам, своїм батькам.