Світлана прийшла до батька, щоб допомогти йому з домашніми справами. Батько вже був вісімдесятирічний і йому важко було пересуватися. Дочка приходила і допомагала йому, готувала та забиралася у квартирі. Ось сьогодні вона прийшла готувати, а він попросив смажену картоплю. – Тату, тобі ж таке не можна. Лікар не дозволяє. Я супчик приготую. – Мені вже набридли ці супчики та кефір.
Хочу нормальної їжі. Звичайної смаженої картоплі. – Ну гаразд, я зроблю, але тільки на соняшниковій олії. – Ну гаразд, давай на соняшниковій, – погодився старий. Він сидів на кухні, спостерігав, як дочка готує картоплю і згадував дружину, яка готувала йому картоплю із салом, із цибулею, піджарену. А не таку ось, на олії. Дружину він дуже любив, а після її смерті, ще двадцять років тому він не зміг ні з ким побудувати стосунки. – Світлана, пожарь гарненько, я таке люблю. – Не можна тобі, тату. Про що ти? Я і так просмажила небагато, вона і так смачна.
Я зараз туди цибулю ще додам, і буде ще смачнішою. Тату, я завтра не працюю. З ранку прийду до тебе, викупаю тебе. – Не треба купати, я й сам можу це зробити. – Я не хочу, щоб було як минулого разу, коли ти підсковзнувся у ванні, а вдома не було кому тобі допомогти. Тобі вже вісімдесят, тобі треба допомагати. Ти все життя піклувався про нас, щоб ми тебе зараз покинули? – Світлано, я знаєш, що хочу тобі сказати?
Тут у шафі є гроші, я їх залишив на свої поминки. А це візьми, купиш собі чогось. – Не треба, тату. Нам із чоловіком грошей вистачає. І про які поминки ти говориш? Тобі ще жити та жити. – Тоді купиш щось моїй онучці. І знаєш, я вже говорив із сином, я хочу залишити свою квартиру твоїй доньці . У них квартири є, вони цього не потребують. – Дякую тобі, тату. Я прийду до тебе вранці. А вранці вона знайшла його в ліжку. Він мав застиглий погляд. Дочка стояла навколішки біля його ліжка плакала.