– Везуча, ти Люба. Мама залишила квартиру тобі з чоловіком, а сама переїхала до однокімнатної своєї матері. Батько твій, хоч і пішов із сім’ї, але продовжує підтримувати тебе фінансово, твій дід залишив спадок – кругленький рахунок у банку. А я нічого не маю. Одні ми з чоловіком та дітьми. Ніхто нам не допомагає, — бідкалася подруга Віра. – Але у вас свій будинок у селі. Три кімнати, з усіма зручностями, ділянка, діти твої постійно на свіжому повітрі. Машина у твого Ігоря, зрештою, — підбадьорювала Люба подругу.
Та що там будинок, він ремонту давно потребує. Машина ламається регулярно, на її ремонт теж багато грошей йде. Я хоч і працюю, але отримую копійки. Ось якби свій бізнес налагодити. – А що, є ідеї? – Ми з Ігорем хочемо почати кроликів розводити. Підрахували. Прибуткова справа. Якщо вкласти сто тисяч гривень, закупити все необхідне, то вже за півроку почне приносити дохід. Ти мені позичиш грошей? – Віра з надією подивилася на Любу. Та замислилась. З одного боку, допомогти подрузі – свята справа. З іншого – у них немає жодного досвіду у тваринництві. П’ять курок не беруться до уваги. Та й чоловік її Ігор постійно береться то за одну справу, то за іншу, але нічого до кінця не доводить. – Ось що, подруго. Дам я тобі сто тисяч. На півроку. Але оформимо офіційно. Через нотаріуса… Віра з Ігорем завзято взялися до справи. Закупили клітки, кроликів, кормові добавки…
Але… Нічого не вийшло. Через півроку клітки і кролики, що залишилися, були розпродані, а Люба гроші назад не отримала. Приїхала до подруги. На її велике подив, Віра, замість того, щоб якось виправдатися, накинулася на неї: – Тобі ночами не спиться?! Тобі так було необхідно нагадати мені про борг? Ти ж ці гроші просто до банку покладеш! А нам жити нема на що! Чекай – поверну! Нічого не сказала Люба. Залишила у тієї на столі розписку, мовляв, дарую, можеш не повертати, а сама пішла. Минув рік. Ігор приїхав до Люби, привіз сто десять тисяч. Борг із відсотками. А ось Віра більше не спілкується із Любою. Образилася. На що? Не зрозуміло.