Світлана Семенівна жила у своїй квартирі одна. Дочка, Галина, вийшла заміж і переїхала до Києва, чоловіка давно не стало… Вийшовши на пенсію, жінка у вільний час займалася в’язанням. Доньці, онукам, сусідам, друзям. – Світлано Семенівно, у вас дуже добре виходить. Ви знаєте, що ваші речі можна продавати через інтернет. Бажаєте я вам допоможу? – казала сусідка Люба, але Світлана Семенівна тільки відмахувалася… Донька вже котрий рік дзвонить, і просить мати переїхати до неї. – Мамо, ми продамо твою квартиру, купимо однокімнатну квартиру поруч із нашою, будеш мені з онуками допомагати.
Та й ти під наглядом будеш. Довго Галина чіплялася до матері, зрештою переконала. Продали однушку Світлани Семенівни, і вона переїхала до дочки. Тимчасово. Поки що їй підберуть квартиру. Пройшов місяць. Про покупку квартири нічого не чути. – Як же так, дочко, – дивувалася жінка. – Ой мамо, тут така справа, грошей, виручених за твою квартиру, виявилося замало, щоби купити квартиру в столиці. Ось Ігор і вклав їх у свій бізнес. На зріст, — сказала дочка. Світлана Семенівна де стояла, там і сіла. Її зять, Ігор, горе бізнесмен, вже кілька разів збанкрутував.
Те, що цього разу у цього бізнес-непорозуміння щось вигорить, було безглуздо сподіватися. – Чому ти, без попиту, розпоряджаєшся моїми грішми? – А ти доведи, що вони твої! Ти ж мені довіреність виписала на продаж квартири… Два місяці Світлана Семенівна ще сподівалася, що матиме свою квартиру. Але потім усвідомила – її гроші зникли. Зателефонувала Любі, попросила підібрати їй невелику квартиру в найм. – Світлано Семенівно, приїжджайте до мене, я якраз на місяць їду до брата до села. Зібрала Світлана Семенівна свій нехитрий скарб, і повернулася до свого рідного міста. Живе у Люби, у її трикімнатній квартирі. Зніме в неї кімнату. Дівчина допомогла їй з розкруткою бізнесу із в’язання через інтернет. Пішли замовлення. Світлана Семенівна збирає на квартиру. А з дочкою та зятем не спілкується.