У нас з чоловіком є двоє дітей-обидва хлопці. Старшому 9, молодшому-7. У кого є діти-зрозуміють: діти не можуть не битися, не дуріти і не сва ритися весь день. Тим більше, що у мене хлопчаки, ще й приблизно одного віку-гримуча суміш. Хлопці б’ються кожен день. У них багато спільних інтересів, так що вони запросто можуть поістерити через те, що обидва хочуть бути одним і тим же героєм. Ми з чоловіком особливо не втручалися в їх бійки, адже знали, що вони помиряться через хвилину самі, без нашої доnомоги.
Особливо коли причини сварkи були дріб’язковими, і ми не знаходили в них ніякої зачіпки для чергової промови про порушення моральної норми, все залишалося за ними. Нещодавно я почала помічати, що чоловік почав якось гостро реагувати на дрібні непорозуміння між синами. Після одруження я не працювала ні дня. Чоловік сказав, що фінанси – його справа, а моє – атмосфера і затишок будинку. Так і було, але останнім часом мені здається, чоловік забув про свої слова.
Він став кричати на мене, мовляв, я погана мати, не вмію поводитися з дітьми – молодшого балую, а старший через мене стає замкнутим підлітком. Не знаю, що з ним відбувається, але це мене лякає, я навіть і не знаю, що подумати. Поrані думки підкрадаються, я їх проганяю. Чоловік завжди сам робив перший крок після сварки, а тут його ніби підмінили. Навіть на мої кроки реагує якось різко, аrресивно. Я розумію, що в такій атмосфері довго продовжувати не можна, але в той же час я розумію, що я не зможу без чоловіка. У нас двоє хлопців, яким батько потрібен 24 години на день. Я з чоловіком розлучитися просто ніяк не можу, не маю право.