Цього року я вийшла на пенсію. Але я себе не вважаю пенсіонеркою. Це означає, що у мене багато вільного часу. І тепер я можу займатися тим, на що раніше не вистачало часу. У мене буде час читати книжки, в’язати, займатися шиттям. Вдома у мене повно справ. Одним словом, у мене безстрокова відпустка, і я можу займатися улюбленим хобі. Перший місяць пройшов непомітно. До мене заглянула дочка.
Посиділи, поговорили по душах, і раптом вона почала розмову з приводу виховання дітей. Вона хотіла, щоб я займалася вихованням онуків. Прийняла рішення за мене. Я бабуся і повинна цілими днями сидіти з онуками. Але у мене були інші плани — і я не погодилася. Діти маленькі: дочці два, а синові три рочки. Мені важко буде з ними, вони бігають, стрибають, падають. Все розкидають. Мені важко весь день за ними прибирати. У моїй квартирі все чисто, я недавно робила ремонт. А вони малюють на стінах, брудними руками чіпають меблі.
Для мене це нестерпно. Я була у них вдома і бачила, на що вони здатні. По-друге, мій будинок не дитячий сад і я не вихователька. У мене свої плани. Помітила, що дочка образилася. Я їй запропонувала влаштувати дітей в дитячий сад, але вони з чоловіком були проти. Вони батьки, нехай самі вирішують, що краще для дітей, це їхні питання. Іноді я забираю дітей, на кілька годин. З ними проводжу вихідні, іноді залишаються у мене два або три дні. Моя дочка часто дорікає, що я не допомагають їй: каже, що їй важко з двома маленькими дітьми. Так, я знаю, що важко, але не збираюся ставати нянею. Якщо я вийшла на пенсію, це не означає, Що моє життя закінчилося. Це всього лише новий етап. Як ви думаєте я права?