З лютого 2022 року ми жили у моєї свекрухи, Галини Петрівни, втікши з рідного міста через події, що почалися. У просторій трикімнатній квартирі Галини Петрівни ми розмістились із комфортом. Влаштуватись у цьому місті було нелегко: чоловік знайшов роботу, але мені було важко, і незабаром я завагітніла третьою дитиною. Фінансові труднощі не дозволили нам придбати власну квартиру, і ми змушені були жити ощадливо. Мій чоловік був нашим єдиним годувальником, утримував мене, наших двох дітей та мою матір.
Ми не жили у злиднях, але обмеженість коштів не дозволяла нам витрачатися на дитячі речі чи розваги. Скромна пенсія свекрухи майже не допомагала нашому господарству. Ми виживали за рахунок знижених у ціні продуктів і одягу, купленого на ринку. І все ж таки, на тлі нашої жорсткої економії, я виявила одного разу в продуктовому чеку лоток полуниці за непомірно високою ціною, яку купила і з’їла Галина, не поділившись жодним фруктом з онуками! Кричуща зневага до нашого фінансового становища, егоїзм, виявлений бабусею, що пошкодувала ласощі для своїх онуків, були жахливими.
Незважаючи на наші протести, Галина залишилася незворушною, тому наступного дня ми переїхали до будинку мого двоюрідного брата. Протягом тижня ми не підтримували жодних контактів із Галиною. Враховуючи її егоцентричну поведінку у важкі для нас часи, ми вирішили, що для наших дітей краще віддалитися від такої скупої бабусі. Усвідомлення того, що у нас є така родичка, справді пригнічує.