Я була спустошена, коли раптове горе обрушилося на нашу родину. Не стало мого єдиного сина Івана – чудового хлопця, надійного друга та відданого колеги. Я не могла змиритися з цією втратою і щодня відвідувала його могилу, щовечора дивилася у вікно, сподіваючись побачити його. Я й досі пам’ятаю дзвінок від його начальника. Іван працював на будівництві та впав з величезної висоти.
Він не мав шансів. Було відчуття, що я втратила половину свого серця. До того ж, я народила його у досить зрілому віці. Адже я вже уявляла, як гратиму з онуками, спілкуватися з невісткою і насолоджуватися щасливою старістю в оточенні близьких… Якось я прийшла на цвинтар пізніше звичайного і побачила біля могили сина молоду вагітну дівчину в темному пальті, яка гірко плакала.
Я задихнувся від подиву, подумавши, чи не носить вона мого онука? Коли я запитала, чи знає вона мого сина, вона зі сльозами на очах підтвердила, що вони любили одне одного – і вона чекає від нього дитину. Я обійняла її і втішила, сказавши, що ми з усім упораємося, а Іван спостерігатиме за нами з небес.