Весь травень Микола почував себе не у своїй тарілці. Він підходив до вікон, гладив рукою порожні підвіконня, а потім зітхав і знову сідав у крісло. Однак на початку червня він нарешті знайшов у собі мужність щось зробити. Він запакував термос і бутерброди в стару сумку і попрямував до зупинки, щоб виїхати з міста. З того часу, як восени він продав свій будинок і ділянку землі поруч із ним, щоб допомогти синові Андрію грошима, Микола відчував тугу за селом . Син його ні про що не просив, але Микола бачив, як важко було молодим зібрати гроші на власну квартиру.
Ціни зростали швидше за зарплати, а дружина Андрія, Світлана, перебувала у другій декретній відпустці. Микола вирішив продати будинок у селі, який він дуже любив, до того ж після смерті дружини йому перестало бути там весело. І ось коли Микола їхав у маршрутці до села, він зустрів Олену. Вона була обурена всім, що в неї сталося: вона не змогла вчасно посадити розсаду, і їй довелося везти ящик помідорів на автобусі. Її також дратував чоловік, який сидів біля вікна у маршрутці, який із засудженням дивився на її розсаду.
Микола порадив їй посадити перерослі помідори під невеликим кутом і повернути маківку голови у бік сонця. Олена здивувалася, що Микола так багато знає про садівництво, і вони завели розмову про свою спільну любов до рослин. Микола допоміг Олені посадити помідори, а вона пообіцяла приготувати їм щавлевий борщ. Провівши час разом, вони зрозуміли, що близькі за духом, і вирішили продати свої квартири у місті та разом переїхати до села. Вони зрозуміли, що іноді людині потрібно зовсім небагато – лише близька за духом ще одна людина.