Ми із майбутньою дружиною були однокласниками. Ми почали зустрічатися у десятому класі. Наші батьки знали один одного і без запитань відпускали Марію зі мною гуляти. Її батькам я, гадаю, подобався. Потім ми навчалися в одному університеті з різних спеціальностей. Відносини були просто чудовими. Пізніше ми почали жити разом. Я знайшов роботу, яку міг поєднувати з навчанням, а вихідні ми проводили разом із Марією. Якось Марія сказала мені, що в неї є деякі підозри. Я пішов до аптеkи і купив два тести на ваrітність.
Обидва виявилися позитивними. Я дуже хвилювався і не знав, що буде далі. Марія розплакалася, а я її ледь заспокоїв. Вона дуже переживала, що ми ще молоді і не зможемо з цим впоратися. Маша також була стурбована реакцією своїх батьків. – Ми повинні сказати їм разом, – сказав я. – Але де ми житимемо? На що ми житимемо? А тобі ще три роки вчитись треба… Як це все буде? – Марія плакала. Ми довго думали про все і, зрештою , впоралися зі своїми почуттями і пішли до батьків, щоби їм розповісти. Ми були готові до скандалу чи повчань на кшталт:
“Ти що, не знаєш, звідки беруться діти?! Ти ще такий молодий, а вже собі життя занапастив!”, але наші батьки були дуже раді цій новині. Моя мама була навіть щасливою, що вона стане бабусею. Пізніше ми розписалися, і я перевівся на заочне відділення. Батько Марії влаштував мене на добру роботу через свого знайомого. Зарплата теж порадувала. Молоді бабусі допомагала Марії у всьому. Вони із задоволенням купували нашому синові одяг та різні дитячі речі. Знаєте, після цього мені почало здаватися, що у житті можливо все, якщо у вас є потрібна підтримка та опора в особі близьких людей.