Якось моя старша донька Оля прийшла додому з роботи і розповіла мені про свою пригоду, що сталася біля її офісу. По дорозі на роботу вона побачила жінку похилого віку, яка сиділа на лавці в парку, їй було погано. Люди проходили повз, поспішали на роботу, і ніхто не звертав на неї уваги. Оленьці стало шкода цю жінку, і вона підійшла до неї, щоб запитати, чим вона може допомогти. Жінка попросила води та таблетку. Донька збігала в магазин і за хвилину простягла їй пляшку води. Незнайомка випила ліkи і попросила трохи посидіти поряд із нею.
Оля погодилася. Літня жінка розповіла про свої проблеми зі здоров’ям. Виявилося, Віра була самотньою пенсіонеркою, яка щодня відпочивала у парку, коли їй набридало сидіти вдома. Оленька відвела жінку додому і порадила їй прилягти та відпочити. З того дня Оленька відвідувала Віру у вільний час. Вона купувала їй хліб, молоко, ліkи. Іноді навіть сплачувала рахунки за комуналку. Так тривало близько року. Віра прив’язалася до Оленьки настільки сильно, що попросила представити її мені.
Віра приїхала до нас у вихідні, і ми чудово провели час разом. Вона хвалила Оленьку і дякувала мені за те, що я так добре її виховала. Через рік літня жінка захворіла, і їй довелося лягти до ліkарні. Оля змінила свій графік роботи і щодня дбала про неї. На жаль, здоров’я Віри різко погіршилося, і вона померла у ліkарні. Перед см ертю вона засунула Оленьці в руку конверт, який дочка кинула в свою сумку, навіть не глянувши на нього. Після пох орону ми з нашими сусідами вирушили до квартири Віри. Ми відчували себе так, ніби втратили когось дуже близького. За кілька днів Оля наткнулася на конверт у своїй сумочці. У ньому був прощальний лист та заповіт пані Віри, за яким її квартира переходила моїй доньці. Це була найнесподіваніша нагорода за доброту та милосердя моєї доньки.