Роман ніколи не скаржився на здоров’я, хоч у нього ніколи не було його. 45-го він повернувся вже сивим чоловіком. Він потім зістриг волосся, але раннє дорослішання не можна було стерти з його очей. Він був молодим чоловіком із уже мудрим поглядом. Одружився він з Вірою, наро дилася в них дочка. А нещодавно його не стало. Він сам просив дружину відпустити його. Йому було дуже боляче і важко вже цілий рік. Сил більше не лишалося. І вона відпустила. Через сль ози, через біль, але відпустила. А двадцятирічна донька Світлана ні.
Вона навіть звинувачувала матір за те, що не стало її батька. Перестала з нею спілкуватися. Батько був для неї всім. Вони мали духовний зв’язок. Вони були дуже близькі між собою. Він завжди підтримував дочку у її починаннях. І вона його любила безмежно. А мати скоріше сприймала, як суперницю поряд із батьком. А тепер, коли батька більше немає, Світлана поверталася додому дуже пізно, не вечеряла з матір’ю і йшла до себе в кімнату. Навчалася вона на художньому факультеті. Цілими днями та ночами вона малювала. Перший мольберт батько їй спорудив сам. Вірі було дуже тяжко. Чоловіка не стало, а дочка з нею не спілкувалася. Ігор Іванович, друг Романа, побачив його якось уві сні. Він просив його відвідати його сім’ю. Він так і вчинив. Він був другом Романа на фронті. Віра його не одразу впізнала, спочатку подумала, що то сантехнік прийшов.
А він не заперечував. Полагодив усе в будинку, що можна було, а потім господиня нагодувала його смачною вечерею. Повернувшись додому, Світлана побачила, що на місці її батька на кухні сидить чужий чоловік і захвилювалася. Але Ігор Іванович представився, і вона заспокоїлася. Попросила розповісти про батька. Він весь вечір розповідав різні історії, а жінки уважно його слухали. Ці розповіді якось об’єднали їх. Після відходу Ігоря Івановича, Світлана обняла матір, взяла її за руку і повела до своєї кімнати. Там вона показала портрет батька, над яким працювала усі ці вечори. На портреті Роман був ще молодим, у військовій формі грав із донькою у парку, доки Віра сиділа на лавці у кутку з іграшками Світлани. – Мамо, у мене вийшло? – Тихо запитала Світлана. Віра кивнула, не змогла сказати жодного слова. На неї наринули сль ози…