Важко уявити двох таких різних жінок подругами: Аня, симпатична, жвава, життєрадісна і з відмінним почуттям гумору; і Катерина, не красуня, тиха, жінка, що приїхала з села, і до своїх п’ятдесяти років не зуміла позбутися сільського говору… – Катенько, перестань балувати дочку. Посадиш на шию, потім не скинеш! – казала Аня подрузі. Але та душі не мала в дочці. Народила для себе і жила тільки дочкою. Дочка Каті, Тамара, дуже любила тітку Аню. Незважаючи на те, що та завжди тримала в облозі дівчинку, коли та сильно розходилася. – Я не сюсюкатимуся з тобою як мама! Вмить у мене ременя отримаєш, якщо не будеш себе пристойно вести! Втім, до ременя справа ніколи не доходила.
Але якось тітка Аня так “висікла” Тому, що вже краще б ременем. А справа була така. Аня, вже студентка університету, не запрошувала до себе однокурсників. По-перше, квартира однокімнатна, по-друге, вона соромилася своєї мами. Через її сільські звички. Але одного разу все ж таки ризикнула і привела до себе свого бойфренда. Щоправда перед цим упросила маму прикинутися домробітницею. А на ніч піти до тітки Ані. Катя, готова на все заради доньки, так і зробила. – Ану розповідай, що в тебе там сталося? – Запитала Аня, коли подруга попросилася до неї на ночівлю. Катя все розповіла, а заразом і поскаржилася на кавалера своєї дочки: – Розкомандувалася, як панночка якась.
Диви, наказує, зроби це, зроби… Аня встала рано-вранці. Годині о шостій. Обережно, щоб нікого не розбудити, одягла найкращу свою сукню, одягла всі свої персні, повісила сережки, одягла шубу (хоча був початок листопада) та пішла у квартиру подруги. Відчинила двері ключем, тихенько зайшла, Тома зі своїм залицяльником мирно спали на дивані. – Рота! Підйом! Тривога! – гаркнула Ганна голосом. Молоді впали з дивану. – Доню, вставай, обійми маму, – ласкаво звернулася вона до Томи. Дівчина як упала на підлогу, так і сиділа там, завмерши. – Доню, ти звідки цей скелет витягла? З моргу чи що? Пристойніше нічого не знайшлося? – Не треба, – промимрила Тома. – Треба, ще й як треба! Я дивлюся, у тебе тут все чистенько, блищить аж. Ну, ясно, що це не твоїх рук справа. Ти в мене нечупара. Хатня робітниця постаралася? Ну, точно вона! Все, вирішено, подарую їй квартиру. Стара жінка.
А ти збирайся. Поїдеш зі мною до Києва. І свого хмиря з собою прихопи! Я там швидко з нього людину зроблю. Попрацює лопатою, дивишся і м’язи з’являться. Бойфренд Томи вже тікав із квартири, прихопивши одяг. – Я поїду від мами, – плакала Тома, через п’ять хвилин. – Поїде вона. Та ти сама два дні не проживеш! Прибіжиш назад до мами! – лаяла дівчину Аня. – Мені соромно перед мамою… – Ну й добре, що соромно. Значить, совість у тебе є. А решта – справа наживна. Ось так Аня вправила мізки дочці подруги.