Ніна з Артуром одружені вже двадцять років. І всі ці роки чоловік з радж ував дружину. Чи знала вона про це? Знала. Терпіла? Терпіла. Мати навчала Ніну мовчки зносити його зра ди, адже він все одно завжди повертається до неї. Приходив пізно з роботи, але до неї. Пропадав у вихідні, але знову повертався до неї. Ніна пробувала сама завести коханця, але не вийшло. По-перше, красунею вона не була, по-друге, її дуже хвилювало, як до цього поставиться їхній син Сергій. І найголовніше, їй заважало якесь внутрішнє гальмо.
Варто їй з кимось познайомитися, як той уже ставав їй гидкий. Так і жили. Артур приносив додому гроші, сам пропадав у коханок. Ніна махнула на нього рукою, займалася вихованням сина та будинком. Але одного разу, син уже навчався в університеті в іншому місті, Артур пішов. Як він сказав – назавжди. Але не тут було. Через три роки Ніні зателефонувала Тома, жінка, до якої пішов чоловік. – Ніно, заберіть чоловіка назад! – Але ж він ваш чоловік? – Ви з ним зареєстровані, і прописано його у вашій квартирі. Як виявилося, Артур дуже за хворів.
Насилу пересувався, насилу говорив… І Ніна відвезла Артура до себе. Але аж ніяк не для того, щоб доглядати його, пестити і плеkати. Вона вирішила помститися за роки принижень. Ніна при ньому говорила по телефону з уявним коханцем. На його очах вона одягала гарну білизну, яскравий одяг, наносила яскравий марафет і йшла, начебто, на побачення. Сховала телевізійний пульт, і коли Артур питав у неї, де пульт, то вона вдавала, ніби не розуміє питання, говорила: – Артуре, та скажи нормально, що ти хочеш?! – ніби не розуміючи його мукань, обурювалася Ніна… І так далі і тому подібне. Чи відчувала вона себе щасливою, знущаючись над безпорадним чоловіком? Ніна впевнена, що так. Чи шкодувала вона, що не втекла від чоловіка, після першої ж зра ди? Ні. Вона була цілком задоволена прожитим життям. – Все я зробила та роблю правильно, – думала Ніна.