Ця історія сталася взимку 1998 року. Я відповідав за зйомку новорічної передачі. Все, що треба було, ми вже зняли. Залишилось лише, щоб Дід Мороз вручив подарунок. Цей подарунок вручали випадковим людям. Подарунок був добрий – великий телевізор. І вручити ми його мали якимось мешканцям у маленькому селі. Такий телевізор тоді собі не всі багаті люди могли навіть купити. Від’їхали ми кілометрів сто п’ятдесят від Києва, завернули на путівець. Проїхали трохи, мало не застрягли. Водій почав нервувати, почав лаятись, що далі не поїде. Заїхали до села. Постукали в перший дім, що трапився. Перед цим домовилися, що про подарунок одразу нічого не говоритимемо. Ось коли все знімемо, що треба, тоді подарунок вручимо. Щоб це стало справжнім сюрпризом. Відкрила нам не причесана жінка років п’ятдесяти. — Що вам треба? – Доброго дня . Ми із Києва. Нам треба зняти, як у селах Новий рік зустрічають. Чи можна ми це у вашому будинку знімемо? Це не дуже довго. А потім ви себе по телевізору побачите.
Тут з іншої кімнати вийшов чоловік із цигаркою в зубах, неголений. Слідом за ним виповз їхній син – хлопець років двадцяти. Видно, що ледар, і любитель випити. — Що хочете знімати наш будинок? Безкоштовно? Не піде! Тільки за гроші! – Заявив мужик з сигаретою в зубах. — Вибачте, ваш будинок нам не підходить. Нам потрібен будинок з зробленими з колод стінами. І грошей у нас немає, щоби вам заплатити. А тут тітка й каже: — Ідіть до наших сусідів. А то натопчіть мені тут, а мені потім мити підлогу після вас доведеться. Не треба нам цього. Ідіть до сусідів, я вас проведу. Пішли ми до сусідів. Двері нам відчинила бабуся, маленька така, охайна. Ми розповіли їй, що нам треба. — Та ми не проти, тільки в нас немає нічого з їжі крім борщу. Будете борщ? Щойно зварила. Щоправда, без м’яса, – запропонувала бабуся. Ми із задоволенням з дороги посьорбали борща.
Смачим був борщ, хоч і без м’яса. А потім дівчата накрили новорічний стіл. Поставили ялинку. Вийшло дуже красиво та ошайно. – А де ваш телевізор? – Та зламався місяць тому. А грошей на ремонт немає, — відповів дідусь. Коли сусідка побачила, що ми стіл накрили, вона почала говорити: — Що ви не сказали, що стільки їжі привезли? Ми б вас до нас у будинок пустили! – Ви хотіли грошей. А грошей у нас, щоправда, нема. – Це я до вас таких гостей привела. Ви мені тепер повинні! – Закричала жінка сусідам. – Спасибі вам. А зараз ви можете йти! — Я вам не заважатиму. Я ось тут у куточку сиджу тихенько. Ми всі зняли з першого разу. Добре так вийшло. А потім внесли коробку з телевізором та подарували її бабусі та дідусеві. — Дякую вам велике за все. А це подарунок вам від спонсора нашої програми. Стареньки не могли повірити в те, що ми їм новий телевізор подарували.
А у сусідки трохи інфаркт не трапився. Від злості та образи вона зі стільця впала. Потім схопилася і помчала до свого будинку . Хвилин за п’ятнадцять повернулася, мене за рукав схопила, за собою тягне. Привела до себе додому. А там чоловік із сином шпалери здирають. — Ось і в нас тепер зроблені з колод стіни, як ви й хотіли. Знімайте тепер у нас. – Ні дякую. Все, що треба було, ми вже зняли. — Ой, що це таке діється? Та ви взагалі знаєте, кому ви віддали телевізор? Та діда ж за радянських часів із партії вигнали, а син у них взагалі у в’язниці термін сидів. — Мені це зовсім нецікаво. До побачення. З наступаючим Новим роком !