Дні в дитбудинkу були сумними та повсякденними. Нічого цікавого не відбувалося одне й те саме. Якось до мене підійшла вихователька і сказала: — Насте, ходімо зі мною. До тебе прийшли гості. Я прийшла з вихователькою до кімнати, де побачила чоловіка та жінку. Вони розглядали мене, а потім жінка сказала: – Привіт Настя. Мене звуть Маргарита, а це мій чоловік Іван. Ми дуже хочемо з тобою познайомитись, ти не проти? Можливо, підемо і прогуляємось? Я без роздумів погодилася, і ми пішли надвір. Наша розмова почалася з того, що Іван мене розпитував, як мені жити у дитяrому будинkу, як нас годують, чим мені подобається займатися, в які ігри граю. Я відповіла на всі їхні запитання. А потім Маргарита розповіла трохи про себе: вона вчителька початкових класів, а її чоловік приватний підприємець. У них є кіт Мурчик, якого підібрали на вулиці, і собака Джек. Прогулянка тривала близько години, потім вони відвели мене назад, а самі пішли. Минув тиждень Іван та його дружина знову прийшли до дитячоrо будинkу.
Правду кажучи, вони не говорили, що повернуться, але чомусь я чекала на них . Мені було відомо, що це завжди було. Спочатку вони знайомилися, дивилися на дітей, а потім кілька разів знову приходили і незабаром забирали дітей назавжди до себе додому. Я не дуже вірила, що така щаслива історія чекає на мене, але все одно чекала на них. За тиждень вихователька знову мене покликала. На той раз прийшла тільки Маргарита. Вирішили знову піти гуляти до парку. Ми йшли й мовчали, і Маргарита раптом сказала: – Сонечко, я до тебе ходжу не просто так, ти ж розумієш. Справа в тому, що у нас із чоловіком є син Сашко. Коли йому було рік, ми його всиновили. Нині він уже підріс, йому п’ять років. Дуже добрий і розумний хлопчик. А місяць тому я гортала журнал і побачила там твою фотографію та статтю про тебе. Там говорилося про те, що ти посіла перше місце у мистецькому конкурсі.
І я побачила твоє прізвище — Паніна. Таке прізвище було у нашого сина, коли ми його всиновлювали. Мене це зацікавило, я почала шукати інформацію. Дізналася, що ви з Сашком рідні брат та сестра. Коли я почула це, я була шокована. Мені важко повірити в те, що маю рідного брата. І раптом я згадала. Дитина постійно плаkала і кричала — це був мій брат. Маму це дратувало, і вона кричала на нього. Я згадала, як сильно любила свого брата і завжди намагалася заспокоїти його, щоб уберегти від маминих криків. Я плаkала. Тоді Маргарита міцно притиснула мене до себе і намагалася заспокоїти. — Насте, ми з чоловіком хочемо, щоб ти стала нашою дочкою. Як ти дивишся на це? Я витерла сльози, посміхнулася та погодилася.
Ті три місяці, коли вони збирали різні документи, щоб мене удочерити, тривали так довго. Я вже не могла дочекатися того щасливого моменту. І незабаром він таки настав. Тепер у мене є сім’я, що любить, рідний брат. Я щаслива. Тепер я сплю міцно, кошмари більше за мене не турбують. А ще я почала відвідувати школу мистецтв, художній гурток. Мені дуже подобається малювати. Нещодавно я знову виграла в одному конкурсі. Батьки пишаються моїми здобутками. На нагороду за перемогу мама з татом подарували мені самоката. Мене оточують добрі люди, які люблять мене та турбуються. Я дуже щаслива.