Василь був міцним чоловіком. У молодості йому зрадила kохана, після чого він ро злютився. Щоб насолити колишній, одразу пішов свататися до Марії. Він знав, що дівчина його кохає. Весною зіграли весілля. Чоловік виявився грубим та жорстоким. Марію ні в що не ставив і лаявся з будь-якої дрібниці, а іноді справа й до куркулів доходила. Єдиною її втіхою стали двоє дітей. Бог обдарував жінку двійнятами.
Через п’ять років такого життя жінка за хворіла. Василь сердився, що дружина ро злінилася і не виконувала домашньої роботи. Але потім переконався, що не хитрує жінка. Повіз у місто до лікаря. Лікар повідомив невтішні новини та сказав готуватися до гіршого. Марія попросила покликати місцеву знахарку бабу Віру. Сіла баба Віра біля ліжка хворої і мовчить. Тільки сльози скидає, бо роз уміє, що нічим не зможе допомогти цій молодій жінці. – Баба Віра, не плачте! Я відчуваю, що недовго мені ще лишилося на цьому світі жити. Єдине, про що хочу вас попросити – придивіться за моїми дітлахами. Пропадуть вони без мами. Василю, дозволь бабі Вірі дітей наших виховувати! Василь був проти старої у своїй хаті, але погодився.
Остання воля. Дітям буде потрібна жіноча ласка і любов. А він не знав кохання, і не міг їм цього дати. Марії не стало восени. Баба Віра виконала обіцянку і щод ня приходила на допомогу Василеві, але домашньої роботи не робила, лише за дітьми дивилася. Якось Василі спробував зірвати злість на дітях, але стара його залякала, що порчу на нього накладе, а дітей до себе забере. Злякався Василь старої баби, чув, що про неї в селі говорили. З того часу лаrідніший до дітей став. Перестав кричати на них постійно, сина почав навчати гончарному ремеслу, а дочці допомагати по господарству. І погляд його лагідніше став. Діти вже не боялися йти до батька і все частіше стали притискатися до рідної людини. Прийшла весна. Василь сидів на лаві й думав про своє життя. Як йому пощастило з покійною дружиною, і як шкода, що він зроз умів це надто пізно.