– Все! Роз лучаюся! – ревучи у два струмки, до квартири Ольги Захарівни, влетіла сусідка Олена. – Що цього разу? – спокійно спитала старенька. – У нас шоста річниця весілля, а він мене навіть не привітав! Забув, чи бачите. Навіть мою нову зачіску не помітив! – І все? І тому ти готова розл учитися з коханим? Сама ж мені вчора казала, що любиш його, — так само спокійно відповіла Ольга Захарівна. – Люблю?!
Нена виджу! Краще одною все життя прожити, ніж із такою байдужою людиною! Ви ж сама все життя! І нічого! Ой, – зроз умівши по очах сусідки, що вдарила по хворому місцю сусідки, дівчина замо вкла. Ольга Захарівна одна виховала дочку. Після школи та поїхала за кордон і з того часу про неї ні слуху, ні духу. Іноді через спільних знайомих доходили чутки, мовляв, у тієї все добре. Але та вже багато років не спілкується з матір’ю. – Що ти знаєш про самотність, дитино? – з сумом і тугою промовила Ольга Захарівна. – Коли бачиш інші щасливі пари, а сама знемагаєш одна в ліжку.
У такі моменти хочеться вибігти на вулицю, схопити першого чоловіка, що попався, і потягнути до себе. Але гордість та виховання не дають тобі зробити цього… А самотня старість? Коли в квартирі стоїть така тиша, що по вухах б’є… Коли кидаєшся до телефону у відповідь на будь-який дзвінок, аби почути рідний голос… Коли прислухаєшся до кроків у під’їзді, очікуючи, що до тебе прийде рідна людина… – Іди до чоловіка, дівчинко, і бережи своє кохання, – немов отямившись від важких дум, сказала старенька. – Вибачте мене, Ольга Захарівно, – похнюпивши голову, як провинена дитина, сказала Олена. – Іди, дівчинко, іди… Олена пішла, Ольга Захарівна підійшла до вікна. Надворі вже стемніло. Насувалась тиша…