Віра з подругою сиділи у кафе, а на Віру весь час заглядався чоловік. Це був керівник її відділу, якого нещодавно ухвалили. Він явно виявляв інтерес, запрошував її кілька разів на вечерю, а вона постійно чемно відмовлялася. А подруга вмовляла її таки погодитись, адже їй уже сорок п’ять років, розлучена вже понад десять років і живе з донькою. Дочці вже вісімнадцять, вона навчається в університеті, а Вірі можна і про себе подумати. Вона задумалася про поради подруги, і коли цей чоловік ще раз запросив її, вона вже погодилася.
Вечеря проходила непогано, але, як виявилося , чоловік чекав продовження вечері у себе вдома. Віра одразу ж відмовилася, а він почав погрожувати тим, що він керівник та їм ще разом працювати. Віра одразу встала і пішла з ресторану. Вона докоряла собі за свою довірливість. Наступного дня керівник почав уже відверто критикувати роботу Віри і чіплятися без будь-якого приводу. Віра вирішила піти з роботи та домовилася про співбесіду в іншому офісі. Вона зайшла до будівлі офісу, сіла до ліфту, а там був чоловік, який їхав на той самий поверх.
Вони розмовляли, вона спитала, який у них директор, а він сказав, що він добрий, суворий, але справедливий. Вони дійшли до кабінету директора, але його там не було. Чоловік попросив секретарку зателефонувати йому, як директор з’явиться. Секретарка здивовано погодилася. Після цього він запросив Віру на обід, сказавши, що директор, напевно, теж обідає. Віра погодилася, подумавши, що директор забув про співбесіду. Вони пообідали, розмовляли, вони мали багато спільного. Вони говорили про все, начебто знали один одного давно.
Ну все. Ви прийняті на роботу, – сказав співрозмовник. – Я нічого не розумію. – Я і є директор. Зустрівши Вас у ліфті, я вирішив не говорити Вам про це, адже на співбесіді Ви так не поговорили б зі мною, а Ви мені відразу сподобалися. Сподіваюся, що Ви приймете запрошення на роботу. – Ні, не прийму. Але запрошення на вечерю прийняла б. Чоловік засміявся. Вони повечеряли, потім ще раз, потім й вирішили вже не розлучатися. Вона переїхала до нього жити, а доньку залишила повноправною господаркою квартири. Їй дуже подобалося це її нове життя. Вона справді була щаслива.