Я мешкаю в селі на Одещині. Свій дім, своє господарство, 63 роки, на пенсії, з усім завжди справлялася сама, ніколи не скаржуся, намагаюся доглядати себе, щоб не бути тягарем на старості років для своїх рідних та близьких. Але коли стало зовсім неспокійно мене рідна дочка із зятем почали кликати до себе до Івано-Франківська. У них там трикімнатна квартира, вони давно там мешкають, обидва працюють. Я їхати не хотіла, але дочка вмовила мене. Своє господарство залишила на сусідів, вони залишилися жити у своїх будинках, сказали, щоб я погостила у дітей і швидше поверталася, а вони чекатимуть на мене.
Я приїхала до дочки на початку квітня. Мені виділили маленьку спальню, а у великій розмістилися дочка, зять та онука. Я готувала, прибирала, все робила в будинку, навіть із онукою сиділа з ранку до вечора. У моєї доньки з’явився вільний час, вона знайшла підробіток на вечірні години, внучці було добре зі мною. І з зятем у нас були добрі стосунки, він добра і спокійна людина. Життя моїх дітей стало набагато краще, відколи я стала жити з ними. Адже свіжа їжа на столі, всюди чистота, дитина зі мною. Рай, а не життя. Я раділа, що можу дітям допомогти, але згодом зрозуміла, що втомилася. Згодом діти почали сприймати всю мою допомогу як належне. Жодної подяки від них я не бачила. А перед Новим роком бачу, ходять обидва якісь дивні, загадкові, особливо моя дочка. Добре бачу, що Людмила хоче щось сказати мені, але не може, мовчить, ніби щось не дає.
Я вже сама звернулася до неї, говорю: – Доню, може ти мені щось сказати хотіла? І тут Людмила почала . Мовляв, моя онука вже підросла, і діти хочуть, щоб у неї був свій власний простір, а мене зять із дочкою просять, щоб я перебралася жити у вітальню. – А мені власний простір не потрібен? Я люблю внучку, але розумію, що ви дбаєте тільки про себе і свій комфорт. Як мені буде у прохідній кімнаті? Я не хочу, щоб повз мене постійно хтось ходив, я людина у віці і хочу вже відпочити спокійно та мати свій власний куточок. Я думаю, діти, що загостилися, треба їхати додому, хочу відпочити… Приїхала додому, а тут мені так добре, рідні стіни, рідні люди. Мої діти люблять мене, але дуже швидко звикли до того, що я перетворилася на служницю. Я не хочу більше жити у дітей, хоча вони й досі звуть мене до себе. Хіба я неправильно вчинила?