— Лесю, прокинься… ну, прокидайся ти… там таке, треба щось робити… — Ну, що трапилося в тебе в такий час? — Чуєш, Лесю! Там дитина під деревом лежить… у візку… на вулиці вже ясно, я все обійшов навколо, батьків не знайшов… — Що ти робив надворі у такий час? – Вставай, треба його кудись влаштувати, замерзне ж… Я, звичайно ж, швидко встала з ліжка, одяглася і пішла за чоловіком. Справді, під деревом біля входу до нашого під’їзду стояла коляска — трансформер і в ній спав малюк. У візку лежав пакет, я зазирнула всередину.
Там були памперси, молочна суміш, а ще бирка з пологового будинку. На ній збереглася лише дата народження дитини, зріст та вага, а от прізвище мами – ні. Хтось навмисно залишив тут цього малюка. Я зателефонувала до поліції. Черговий неохоче розмовляв зі мною, але пообіцяв надіслати машину, як тільки хтось звільниться. Він дозволив взяти малюка додому, погодувати та переодягнути. Так ми й зробили, бо за час розмови дитина почала плакати. Розгорнувши малюка, ми зрозуміли, що то дівчинка. Чорненька така, гарненька, очі карі. Їй було вже більше тижня від народження. За годину приїхала машина з поліцейськими. Вони довго щось писали, ставили купу запитань, а потім забрали крихту і поїхали. Ця маленька красуня довго не виходила в мене з голови . Через тиждень я не витримала і пішла до поліції, щоб дізнатися про її подальшу долю.
Поліцейські перенаправили мене до відділу опіки. Там мені спочатку грубо відмовили у наданні інформації. Я наполягала, мотивуючи тим, що це мій чоловік знайшов цю дитину. Тоді мені повідомили деякі дані: — Дівчинку обстежили, вона абсолютно здорова. На таких у нас тут черга, тож її одразу забрали до родини. – А рідна мати? Знайшлася? – Так. Це молоденька дівчина. Вона незаміжня. Батьки вигнали її з дому та сказали з причепом додому не повертатися. Ось і лишила вона дочку. Мені було радісно, що дівчинка знайшла сім’ю, де вона буде бажаною. У мене відлягло від серця. Бо весь час після цієї знахідки жила в напрузі.