Віка дачу ненавиділа. Тобто вона ненавиділа орати там, як тато Карло. Трохи огірків, трохи помідорів, зелені, все, що необхідно для салату, вона готова була садити і доглядати. Решту часу мріяла просто відпочивати. Але хто їй дасть… Андрій цим не обмежувався. “Трохи” – це не для нього. Якщо садити овочі, то по всій ділянці. Щоб і собі, і дітям на всю зиму. А те, що пропонувала дружина – курям на сміх. Ось і змушував дружину працювати нарівні з собою на дачі. Усі вхідні. З початком весни та до осені. І щороку, на початку весни і восени, у них траплявся сkандал.
Такий, що ледь не доводив до роз лучення. Потім пристрасті вщухали, подружжя мирилося, і ставали пліч-о-пліч і приступали до важкої праці дачників… Цього разу Віка була налаштована рішуче. – Андрію, завтра я їду до Бондаренка! На шашлики! Ти зі мною?! – Шашлика хочеш? То я тобі завтра в нас на дачі пригототую, пригощу, – відповів чоловік. – Знаю, як ти почастуєш. Напрацюєшся за весь день, а ввечері тільки чаю мені налити сил залишиться! У суботу вранці Андрій чекав на дружину біля машини. Та вийшла одягнена зовсім не для роботи на городі. На здивований погляд чоловіка сказала: – Я до Бондаренка. Ти зі мною? – У мене розсада у багажнику. Адже загине, поки ми з тобою у Сашки прохолоджуватимемося.
– Як знаєш, – сказала дружина і пішла у бік зупинки. До себе на ділянку Віка приїхала наступного дня опівдні. Чоловік копався на городі. Сусідка, баба Клава, побачивши, що господиня прийшла, зайшла до неї за сіллю. – Ти де вчора пропадала? Дивись, відведуть у тебе чоловіка. Тоня, що наприкінці вулиці живе, учора весь день йому допомагала на городі, — поміж справою сказала баба Клава. – Андрюшенько! – побігла до нього Віка, коли сусідка пішла. – Чим тобі допомогти? Може з теплицею чимось допомогти, чи копати де треба? Ну чому ти мовчиш? Хочеш я тобі шашликів насмажу? Андрюшенька, ну не мовчи, – щебетала Віка, не помічаючи, як за огорожею посміхається баба Клава.