– Марино, ти що така зас мучена? – Запитала Катя, коли вони пили чай на кухні. – Знаєш, часом я замислююсь, навіщо мені Діма. Вдома мені не допомагає. З дітьми так само. Все на мені. Він додому тільки поїсти та поспати приходить, — сумно відповіла Марина. – А якщо проженеш його, тобі буде добре? – Звідки я знаю? Деколи думаю, що так. – А може, у вас давно не було постільних ігор?
Тож ти прямо скажи йому про це. – Скажеш, теж. – Ну, ти просто поговори з ним. Поясни. – Та скільки разів уже казала! Чи не доходить до нього! – Ну, тоді спробуй сама йому завдання дати. По будинку. – Та він нічого не вміє! Готувати не вміє! Відправиш за продуктами – такого принесе, рада не будеш! Прає машинка. Прасувати? Навіщо? Він так і ходить у м’ятому. – Але хоч забратися у квартирі він може? – Пропилососити багато ро зуму не треба. Ось тільки вмовляти його взятися за пилосос, доводиться тиждень. – Ох, як у вас запущено. Ну тоді чому не роз лучишся?
А діти? Вони його люблять. – А ти? – Я теж люблю. Іноді думаю – за що? Жодних причин не знаходжу. Але все одно люблю… А в цей час Дмитро, який раніше повернувся з роботи, стояв у коридорі і чув всю розмову подруг . Потім роз вернувся і тихенько, щоб ніхто не почув, вийшов із квартири. Вийшов з дому. Пішов до парку поблизу. Довго намотував кола алеями і думав…
Наступного дня, у суботу, Діма встав раніше за всіх, приготував сніданок всій родині, а потім відніс коханій кави до ліжка. Поки та вражено плескала очима, прийшов із папером та ручкою, і сказав: – Диктуй, що треба в магазині купувати… А в неділю Дмитро вигнав усіх гуляти, а сам взявся за збирання… Марина мліє від щастя і сподівається, що чоловік змінився назавжди.