Тамара з Артуром жили щасливим сімейним життям. Ростили доньку Олену дванадцяти років та сина Данила шести років. Обидва працювали, заробили на чотирикімнатну квартиру. Єдине, що трошки засмучувало сім’ю – це часті відрядження батька сімейства. Але й до цього вже звикли… З чергового відрядження Артур повернувся не один, а з 5-річним хлопчиком. – Це Павлик. Мій син. Він житиме з нами, — з порога заявив він здивованій дружині.
І хто його мати? – Запитала Тамара. – Не задавай дурних питань! – Тобто, ти мені зрадив, зробив на боці дитину, хочеш, щоб я її виховувала, а мої, закономірні питання називаєш дурними? – Не починай. Краще погодуй дитину. Павлика Тамара нагодувала. Хлопчик ні в чому не винен. Поївши, Павлик сів у крісло і не відреагував, коли Данило покликав його пограти. Спати Тамара пішла до дітей, залишивши сина роз биратися з нелюдимим хлопчиком. Вона довго плакала від образи. За себе, дітей. Вранці дочка сказала Тамарі: – Тато дуже погано вчинив.
Ти не пл ач. Давай заберемо Данила і поїдемо до бабусі. – А моя робота? – Іншу знайдеш! Тут на кухню прийшов Артур. – Я на роботу! Оленка, Павлик на тобі. Ти все одно на канікулах. – Артуре, а ти прощення просити не збираєшся? – Запитала Тамара. – Ні. Ти сама у всьому винна! Запустила себе! – У такому разі ми з дітьми їдемо до мами. З хлопчиком ро збирайся сам. – Але ж у мене робота! Не забувай, я годую сім’ю! – Не ти один! Я також працюю і витрачаю на сім’ю, — відповіла Тамара і пішла збирати дітей.
Забравши все необхідне спочатку, благо літо, у дітей канікули, і речей багато не зібралося. – На роз лучення подам сама, – сказала вона, виходячи з квартири… Минуло півроку. Тамара з дітьми живе у матері на селі. До міста недалеко, тож роботу не змінила. Як справи у Артура, і хто мати його сина, жінку більше не цікавить. Роз лучилися, поділили майно. А Артур з глави сімейства став батьком-одинаком, що випл ачує аліменти.