У 68 років я залишилася вдовою, продовжуючи жити у селі. За роки шлюбу у нас із чоловіком народилося троє синів – Владислав, Василь та Валентин. Завдяки худобі та великому городу, голод не був проблемою. Мої хлопчики були розумниками. Владислав та Василь отримали державні стипендії та роботу у столиці, жили в достатку зі своїми сім’ями. Їхні діти, мої онуки, були для мене радістю.
Валентин, навпаки, відчував труднощі. Він одружився з жінкою з дитиною від попереднього шлюбу. Я не схвалювала цей союз, адже чому мій Валентин мав виховувати чужу дитину! Я відмовилася прийняти його дружину та її сина в нашу сім’ю, часто запрошуючи замість них інших своїх синів та їхні сім’ї. У моїй хаті не було місця чужинцям. Але у наступні п’ять років мої старші сини почали віддалятися. Дзвінки стали рідкісними, візити – мізерними. Онуки завжди були надто зайняті різними заняттями. Підтримка, на яку я розраховувала під час виконання домашніх обов’язків, зникла, і я залишилася сама. Особливо важкою була ситуація з дахом минулого літа: Владислав і Василь відмовилися допомогти з ремонтом.
Несподівано для мене, Ілля – пасинок Валентина – приїхав із бригадою робітників, готових полагодити мій дах. Від його доброти в мене на очах виступили сльози та каяття. Хлопчик, якого я ігнорувала все життя, прийшов мені на допомогу. Я вибачилася і вперше назвала його своїм онуком. Чужа людина виявилася кориснішою, ніж моя рідна плоть і кров. Щоб загладити свою провину, я вирішила заповісти свій дім Іллі. Я ще не готова йти на той світ, але цей вчинок, принаймні допоможе скупити мої минулі діяння