У мене була випадкова зустріч із Лізою, яка, здавалося, буває лише у кіно. Вона спіткнулася і впала, і я кинувся допомогти їй підвестися. Я запропонував підвезти її додому, і вона погодилася. Коли ми приїхали, я познайомився з її шестирічною дочкою, яка виявилася дуже милою та доброю. Наступного дня я знайшов Лізу, щоб відвідати її, і ми провели разом усі вихідні.
Саме тоді я зрозумів, що хочу бути із нею все життя. Через три місяці я зробив Лізі пропозицію, і вона погодилася. Коли Ліза та її дочка переїхали до мене, я незабаром зрозумів, що моя єдина мета – забезпечувати їх і бачити їх завжди щасливими. Згодом я почав відчувати себе пригніченим постійними вимогами та фінансовими обов’язками щодо догляду за дочкою Лізи. Я запропонував Лізі попросити аліменти у колишнього чоловіка, але вона відмовилася, сказавши, що їй нічого від нього не потрібно.
Однак вона поставила мені ультиматум: якщо я люблю її, я маю любити і забезпечувати її дитину. Я боровся з цим, оскільки не міг любити чужу дитину як свою власну, і мені було важко багатьом жертвувати заради дівчинки. Я намагався пояснити Лізі свою позицію, але вона була непохитною, сказала, що я повинен змиритися з цим. Я люблю Лізу, але я не можу жити і працювати лише заради її дитини. Я розумію, що її дочка важлива для неї, але я не можу повністю відкинути свої власні потреби та бажання. Це несправедливо щодо мене, і я не думаю, що це те, з чим я зможу впоратися в довгостроковій перспективі.