20 років тому жінки з мого села почали переїжджати до Італії, і вони заробляли так добре, що у їхніх дворах виростали величезні будинки. Я довго вагалася, але у віці 57 років вийшла на пенсію і вирішила теж заробляти собі на старість. У мене дві дочки – обидві дорослі, заміжні та живуть окремо з двома дітьми кожна. Я відразу ж повідомила їм, що не надсилатиму їм гроші, тому що це не те, для чого я поїхала.
Моя сусідка Віра допомагала мені з роботою. Віра пропрацювала там 18 років і усі зароблені євро відправляла додому. Однак мені здалося дивним, що діти Віри ніде не працювали: обидва сиділи і чекали на заробіток матері. Віра зізналася, що пішла заробляти гроші заради своїх дітей та онуків. Коли мій літній італійський роботодавець помер, я почала доглядати 78-річну жінку, яка мала проблеми з пам’яттю. Я погодилася працювати за зарплату розміром майже 1000 євро на місяць. Я продовжувала збирати гроші і за наступні два роки нагромадила 20 тисяч євро. Зрештою, я купила собі квартиру, але продовжував працювати в Італії, щоб заробити гроші на старість, щоб не стати тягарем для своїх дітей у майбутньому.
Я не допомагаю своїм дітям грошима, за винятком тих випадків, коли у когось із дітей чи онуків день народження. Нещодавно моя сусідка Віра зрозуміла, що вона не потрібна своїм дітям. Вона поскаржилася мені на своїх синів і невісток і розповіла, що першого ж дня її приїзду всі зібралися і поділили її гроші між собою. Коли вона повернулася на роботу, то попросила мене позичити їй бодай 20 євро до зарплати. Я дала їй 100, бо свого часу вона зробила мені багато добра. Сподіваюся, ця історія чомусь навчить Віру, і вона зміниться на краще.