Я кілька тижнів питав у всіх, чи зможуть вони прийти до мене на новорічні святя. Це була сімейна традиція – збиратися всією сім’єю, але тепер, коли діти стали дорослими, вони були більше зосереджені на своїх сім’ях. Спершу всі обіцяли прийти, але за тиждень до свята почали відмовлятися. Моя старша дочка сказала, що їде з сім’єю на гірськолижний курорт, середня дочка мала медовий місяць, а син мав летіти до Берліна по роботі. Я залишився зовсім один. Мені не хотілося проводити святкові вихідні на самоті, і я вирішив купити квиток на тур через свою сусідку з другого поверху . Далеко я не поїхав тільки в Угорщину на екскурсійному автобусі на тиждень. Зі мною їхало багато російськомовних людей з різних країн, там я й познайомився з Катею. Їй було шістдесят два роки, як і мені, і вона була самотня. Вона теж вирішила поїхати, щоб не зустріти новий рік на самоті.
Я помітила, що багато туристів спочатку подорожували одні, а до кінця вже групами, і ми з Катею теж створили свою групу. Ми разом відвідували музеї, вечеряли, гуляли біля готелю без гіда і багато говорили про дітей, про наше життя і про те, що в ньому не вистачає радості та турботи. – А може, ну її, цю самоту? Ти вийдеш за мене заміж? – спитав я, маючи намір назвати це жартом, якщо Катя мені відмовить. – Вийду! – радісно відповіла жінка. Я боявся, що після повернення додому вона передумає, але нічого подібного не сталося. Ми жили у різних містах, і я висловив бажання після весілля переїхати до неї. Ми продали б мою квартиру і змогли б спокійно дожити свої дні в коханні. Ми знову вирушили б у подорожі, але вже як подружня пара. Я не говорив дітям про свої плани до кінця. Я вирішив шокувати їх після свят, коли відправив Каті поштою частину своїх речей та шукав гарного ріелтора. – Ти не можеш! – сказав мій син, дізнавшись про мої наміри. – Який шлюб, який переїзд? – заперечила і моя старша дочка, – тату, ти вже дуже старий, щоб закохуватися.
І ти хочеш продати квартиру заради своїх розваг? У мене двоє дітей, у сестри, он, скоро народяться дітки, і ми не відмовилися б від грошей. Раптом вони згадали про мене та мою квартиру. – У вас є гроші на поїздки в гори, отже, будуть гроші і на дітей, – розсудив я, – ви не ділитимете моє майно, поки я живий і здоровий. Інші діти були б раді за свого батька. – Ми й щасливі, – невпевнено пробурмотіла моя середня дочка, – але все це так несподівано та дивно. – Що дивного? Вам усім добре, і я теж хочу дбати про когось і отримувати турботу натомість. Я більше не хочу залишатися на всі свята. Ви всі поїхали, а мені стало нудно, – сказав я. Мої діти довго намагалися вмовити мене, але я вирішив витратити гроші від продажу квартири сам і не віддавати їх їм. Ось так діти виростають і думають про поділ спадщини за живих батьків… це дуже сумно, насправді.