У віці 35 років я стала вдовою і мала одна виховувати двох синів. Протягом чотирьох років мені було важко справлятися з усім одним. Незабаром мене знайшов мій перший чоловік Павло. До народження дітей ми з Павлом прожили разом рік, але потім розлучилися. Я вийшла заміж за іншого, народила дітей – і стала вдовою. Павло знав мою ситуацію і хотів підтримати мене.
Ми почали спілкуватися, і він допомагав мені як міг. Поступово ми зрозуміли, що наші старі почуття повернулися і ми знову почали зустрічатися. Зрештою, ми з’їхалися, і Павло знову зробив мені пропозицію. Однак мої сини не прийняли Павла . Незважаючи на те, що я була щаслива, що знайшла хорошу людину, мої діти не хотіли, щоб він жив з нами. Моєму старшому синові на той час було 15 років, а молодшому – 13 років. Я розуміла, що їм важко прийняти нову людину після втрати батька, але я також відчувала, що заслуговую на щастя.
Павло добре ставився до моїх синів, але чомусь вони його недолюблювали. Життя в атмосфері постійного нерозуміння було стомлюючим, і я не знала, що робити, щоб покращити ситуацію. Павло був терплячий і вірив, що все пройде, але я не знала, скільки часу це займе. Я не хотіла втрачати чоловіка, який став мені дуже дорогим, але я також не знала, як пояснити це своїм дітям. Я була впевнена, що через кілька років мої сини виростуть, поїдуть із дому, і я залишусь сама. Тому й не хотіла згаяти шанс провести старість з коханою людиною лише тому, що мої сини його не схвалювали.