Як мати двох дітей, я завжди вважала, що ніколи не буду сама на старості. На жаль, мій чоловік помер, коли наші діти ще навчалися у школі, і мені довелося ростити їх однією. У нас з чоловіком було хороше спільне життя, і його смерть сильно вдарила по мені. Я вирішила повністю присвятити себе дітям і більше ніколи не виходити заміж. Хоча мої родичі та друзі говорили мені, що я роблю помилку, відкладаючи своє життя заради своїх дітей, я не слухала їх. Я працювала на двох роботах, щоб мої діти мали все необхідне.
Навіть коли вони виросли, почали працювати та обзавелися сім’ями, я продовжувала їм допомагати. Квартиру, що дісталася у спадок від мами чоловіка, я не роздумуючи продала, коли дочці потрібні були гроші на машину. Свою нинішню квартиру я записала на сина, думаючи, що в майбутньому він піклуватиметься про мене. Протягом багатьох років все було добре, поки я була в змозі подбати про себе. Однак усе змінилося, коли я сильно захворіла та потрапила до лікарні. Мої діти відвідали мене лише один раз, і коли я повернулася додому, вони не спромоглися навіть прийти в гості.
Та й дзвонили зрідка, посилаючись на зайнятість. Мені було гірко і боляче усвідомлювати, що, незважаючи на те, що я присвятила все своє життя своїм дітям, вони навіть не змогли прийти до мене у скрутну хвилину. Я найняла доглядальницю, але моїм дітям, схоже, не будо різниці. Вони рідко згадували мене і, схоже, взагалі не цікавилися моїм благополуччям. Я знала, що винна у всьому сама. І вже пізно щось виправляти.