Я одинока мати, ми жили втрьох – моя дочка Аня, моя мама і я. З батьком Ані ми роз ійшлися, коли їй був лише рік, і з того часу не спілкувалися. Він надсилав лише символічні аліменти та подарунки з особливих випадків. Попри це нам вдавалося жити без нього. Коли Аня пішла до третього класу, я побачила її батька серед батьків першокласників під час першого шкільного дня.
Я не могла не хвилюватись, як Аня відреагує на його появу. Однак він до нас так і не підійшов і день пройшов спокійно. Після дзвінка я запитала Аню, чи все в неї гаразд і чи не образилася вона на те, що батько не прийшов до неї. Її відповідь мене здивувала. – Ну то й що, що не прийшов? Я не знаю свого тата, як і він не знає мене. Головне, що в мене є ти, мамо, та бабуся.
Ви найкращі! Такий батько нам не потрібний! Я була вражена її мудрими та зворушливими словами. Аня міцно обійняла мене і сказала, що любить мене у тисячу разів більше, ніж інші діти люблять своїх батьків. Я не могла стримати сліз, поки ми йшли додому. Слова Ані показали мені, що для щастя нам не потрібний її біологічний тато. Ми були один в одного, і цього було достатньо. Чи не ця оцінка від своєї дитини визначає справжнє, повноцінне жіноче щастя?