У нас із чоловіком двоє дітей – син і дочка. Ми начебто жили добре, проте наш син Іван з того часу, як одружився, жодного разу нам особливо нічим не допоміг. Він приїжджав до нас із дружиною та дітьми лише на свята. Він ніколи не дзвонив нам, щоб дізнатися про наше життя, і жив своїми справами та турботами. З іншого боку, наша дочка Тамара дуже часто дзвонила мені, завжди давала поради, привозила свої речі у хорошому стані, щоб я їх носила. Вона дзвонила мені і довго розмовляла зі мною, проявляючи живий інтерес до мого життя.
Тамара також привозила батькові речі від чоловіка і вони завжди підходили нам ідеально. Щиро кажучи, вона нам дуже допомогла у потрібний час. Ми намагалися більше допомагати Тамарі, бо вона завжди була поруч із нами. Вона брала активну участь у нашому житті, а Іван жив у іншому місті, за 250 кілометрів від нас. Тамара жила неподалік нас і часто приїжджала до нас із батьком. Під час нашого спілкування я навіть не помітила, як Тамара вмовила нас із батьком віддати їй нашу квартиру. Дочка сказала, що на її брата надії мало, і вона подбає про нас у старості. Ми з батьком погодилися, навіть не порадившись із нашим сином Іваном, і переписали квартиру на дочку.
З того часу Тамара продовжувала відвідувати нас, приносячи речі і виявляючи інтерес до нашого життя, але вже не так, як раніше. Та й наш дім уже не був нашим, по суті. Ми з чоловіком зараз на пенсії, іноді звертаємося за допомогою до Тамари, але вона завжди зайнята своєю маленькою дитиною. Ми хочемо звернутися до сина за допомогою, але совість не дозволяє, бо ми зробили щось не так. Найсумніше, що ми не знаємо, як тепер подивитися Іванові в очі і сказати, що ми так з ним вчинили. Ми з чоловіком хочемо виправити свої помилки, але не знаємо як.