Я народився та виріс у маленькому селі на Україні. Моя мама ро злучилася з батьком, коли мені було 8 років і з того часу постійно знаходилася у пошуках щастя. Вона відвезла мене до бабусі до села, де я жив увесь цей час. Зараз мені 30 років, а мамі – 55. Останні дев’ять років вона працює в Італії. Всі думали, що мені пощастило, бо тепер мама допомагатиме мені з житлом. Але я знав, що не варто на це сподіватися. Коли мама повернулася до України на відпочинок, ми говорили про покупку нової квартири.
Вона запропонувала додати потрібну мені суму на купівлю двокімнатної квартири в новобудові. – Мамо, я не думаю, що візьму твої гроші, – сказав я , – я нагромадив достатньо грошей на однокімнатну квартиру. – Що ти маєш на увазі? – Для двокімнатної квартири нам буде більш ніж достатньо, – відповіла мама, – ти потім повернеш. – Я знаю, але я тільки боюся, що якщо я візьму твої гроші, ти докорятимеш мені за них до кінця життя. Моя мати була здивована. – Я б ніколи так не вчинила. Ти мій син, і я хочу, щоб у тебе було все найкраще, хіба не для цього я працюю на чужині? – Мамо, я ціную твою пропозицію, але я краще куплю щось менше, але своє, ніж залежатиму від тебе, – відповів я.
Моя мати, здавалося, зрозуміла мій погляд. – Гаразд, це твоє рішення, і я його поважаю, – сказала вона. Я вважаю, що ухвалив правильне рішення. Справа не в грошах, а в моїй незалежності. Я хочу будувати своє життя самостійно, не залежно від маминої допомоги. Вона дбала про мене все своє життя, і тепер настав час подбати про себе і про неї в тому числі.