Якось я зіткнулася з дуже важкою ситуацією: моя дочка почала загрожувати мені тим, що я більше не побачу своїх онуків, якщо не продам квартиру, не знайду роботу і не почну забезпечувати себе сама. Вона завжди була шантажисткою, яка намагалася зробити так, щоб все йшло за її велінням, але я не збиралася поступатися її вимогам. Будучи людиною похилого віку, я була задоволена своїм життям і вже звикла сидіти вдома без роботи.
Я мала свій окремий бюджет, і я ніколи не брала жодних грошей у своїх дітей. Хоча ми всі жили разом у трикімнатній квартирі, я не планувала продавати її лише тому, що моя дочка хотіла мати власне житло. Ремонт був старим, а розташування не найкращим, тож навіть якби продали квартиру, то не за таку вже велику суму, про яку вона мріяла. Крім того, я не хотіла переїжджати та обґрунтовуватись у новому місці, оскільки моє здоров’я було вже не таким, як раніше.
Я знала, що моя дочка і зять хотіли окрему квартиру, але це не означало, що вони мають право шан тажем змусити мене продати свою. Більше того, їхні діти були розпещеними і зневажливо ставилися до старших, як і їхні батьки. Я не сумувала б за ними, якби не бачила їх кілька років. Незважаючи на погрози моєї доньки, я не злякалася. Зараз вони загрожують мені судом – але я все одно не поступатимуся їм.