Важко повірити, але я залишила заробіток і повернулася додому, бо мамі чоловіка потрібна була моя допомога. Я завжди називала її мамою, і вона заслужила на таке звернення. Після весілля нам з чоловіком не було де жити, і його мама запропонувала нам оселитися в її будиночку. Минули роки, і я поїхала працювати до Іспанії. Я непогано заробляла та змогла допомогти своїм дітям купити власне житло. Однак моя свекруха дуже постаріла і потребувала когось, хто б про неї подбав. Я вирішила повернутися додому і самій її доглядати.
Мої працюючі друзі були здивовані і запропонували мені найняти доглядальницю, але я знала, що ніхто не зможе подбати про неї так, як я. Я залишалася з нею до кінця, і вона залишила мені свій будинок за заповітом. Однак раптово з’явився молодший брат мого чоловіка і заявив, що він повинен по праву успадкувати будинок, тому що він син, а я лише невістка. Я не могла в це повірити.
Він навіть не дзвонив їй, а тепер згадав про спадщину. Я була скривджена і зла. – Як це можливо? – Запитала я його. – Це справедливо, – відповів він, – я її син, а ти лише невістка. – Але я була тим, хто піклувався про неї, – сказала я, – я була поряд з нею, коли вона потребувала мене найбільше. – Я розумію це, – сказав він, – але будинок все одно повинен належати мені. Я не знала, що сказати. Я відчувала, що втратила щось, що належало мені. Але зрештою я зрозуміла, що справа була не в хаті і не в грошах. Це було про любов і повагу, які я відчувала до своєї свекрухи. І ніхто не міг відібрати це в мене.