В Італії я вже 13 років, за цей час я бачила і чула безліч різних історій, більшість яких зводиться до того, що жінки хочуть допомогти дітям – хтось приїхав заробляти на навчання, хтось на житло, а хтось на машину. Я теж поїхала на заробітки, щоби підняти синів. Їх у мене двоє, і крім мене, їм просто не було кому допомогти. Я рано овдовіла, жили ми в селі, я багато працювала, щоб забезпечити своїх дітей, але цього мало. Хлопці у мене росли дуже розумними, добре навчалися у школі, тому я хотіла, щоб у них була вища освіта.
Мої справи в Італії пішли добре. Сини вступили до місцевого університету. Гроші синам надсилала, а вони вже думали, як ними розпорядитися. Потім їх помітили дві «спритні» дівчата з нашого села. Сини одружилися, я була дуже рада. Дмитро, старший син, залишився у селі, привів невістку додому. А другому, Миколі, ми збудували разом новий будинок. Я й надалі всі гроші надсилаю їм порівну. Але їм завжди ще щось потрібно. То ремонт, то нова машина, то відпочинок, то дітям на якісь потреби. Невістки між собою не спілкуються та синам не дають спілкуватися. Звісно, у мене, як у мами, душа болить, адже вони – мої діти. До мене у невісток постійно якісь претензії. Все їм негаразд.
Щоліта я приїжджаю у відпустку додому. Якщо колись я рвалася в Україну, дні рахувала, коли нарешті переступлю поріг рідного дому, то зараз швидше навпаки, їду з небажанням, побоюючись, що ще цікавого вигадають мої «золоті» невістки. Минулого року я була у відпустці майже місяць, молодша невістка навіть у гості не запросила. А старша, яка зараз живе у моїй хаті, всіляко показувала, як я їй уже набридла. Перші кілька днів трималася, а потім відверто не звертала на мене уваги. І це при тому, що обидва живуть на мої гроші, які я справно щомісяця, як зарплату, висилаю синам. Я зрозуміла, що я не маю вдома. На мене ніде не чекають. Тепер я планую ще трохи попрацювати, але тепер уже для себе. Хочу купити собі квартиру. І гадаю, що так буде правильно.