Багато років тому, коли я вступив на перший курс, батьки дали мені трохи грошей на поїздку та тижневі витрати на проживання у місті. Хоча мені вдавалося самостійно заробити трохи грошей, їх все одно було недостатньо. Довгий час я мріяв про новий телефон, але це не той подарунок, що моя сім’я могла собі дозволити. Моя мама завжди нагадувала мені, що добрий телефон не потрібен, головне, щоб він міг дзвонити. Одного разу, прогулюючись парком по дорозі назад до гуртожитку після занять, я натрапив на мобільний телефон, що лежить на лавці. Навколо нікого не було.
Покопавшись в інтернеті, я дізнався, що телефон досить дорогий. Я нізащо не зміг би купити такий телефон, навіть якби працював на трьох роботах. Спочатку я думав залишити телефон собі, гадаючи, що це доля. Однак я не міг позбутися почуття провини і знав, що мої батьки виховали мене краще. Я просидів на лавці ще годину, сподіваючись, що хтось повернеться за телефоном.
Незабаром до лав підійшла молода дівчина, розпитуючи перехожих, чи бачили вони телефон. Я підійшов до неї і запитав, чи вона не шукає телефону. Вона відразу ж посміхнувся, відчуваючи полегшення факту, що хтось його знайшов. Вона пояснила, що купила телефон тільки сьогодні вранці, і втратила його до обіду. Вона не могла повірити, що хтось на кшталт мене – незнайомець – поверне їй телефон. Потім вона запросила мене приєднатися до неї за вечерею, і я погодився. Я і не підозрював, що зрештою ми одружимося через два роки – а ще через рік у нас народиться дитина.