Коли виходила заміж, то й не могла подумати, що захоплення чоловіка комп’ютерними іграми може обернутися для нас таким “сюрпризом”. Спочатку все було добре, ми йшли на роботу, разом виконували домашні обов’язки, а коли мав вільний час, то він проводив його, як хотів, я не заперечувала. Проте з появою немовляти все погіршало. Я не могла сама справлятися з усім, що випало на мене, а чоловік повертався додому і одразу сідав за комп’ютер, не хотів ні бачити мене з дитиною, ні чути.
Звичайно, справлятися з усім одною було надскладним завданням. Хлопчик у нас був неспокійним, тому часу на відпочинок у мене не було, нерідко у нас на обід було щось вчорашнє, або міг посуд немитий пів дня стояти. Коли свекруха помітила, що я не справляюся, викликалася на допомогу. Я спочатку зраділа цьому, але тоді ще не знала, що її “допомога” – це постійні закиди та зауваження. Краще б зовсім не приходила, ніж псувала мені настрій щодня. Дійшло до того, що вона почала рахувати кожну витрачену мною копійку, налаштовувала чоловіка проти мене, а потім звинувачувала в тому, що я нікудишня мама, аргументуючи це тим, що я не посадила десятимісячну дитину на горщик… Коли я це почула, вирішила сказати, що мати з неї теж не дуже хороша, адже її син, замість того, щоб допомогти мені – грає у комп’ютерні ігри.
Її так розлютила правда, що вона вибігла з квартири з криками про те, що подасть на мене скарги до соціальної служби. Я думала, що це просто погрози, проте вранці до мене справді прийшли їхні працівники. Після того, як вони всі перевірили і почули з чого все почалося, дали мені спокій і дали пораду переосмислити життя. Цим я одразу й зайнялася. І почала складати свої та дитячі речі у валізу з думкою, що потрібно якнайшвидше тікати від цієї родинки. Чоловік навіть оком не мигнув, спав, тож я одразу ж поїхала на вокзал, по дорозі зателефонувала батькам, щоб вони зустріли нас із сином і пообіцяла все пояснити, коли опинюся вдома. Більше не було чого чекати, треба було якнайшвидше тікати з цієї пастки.