Вже два роки як немає в живих моєї коханої Галини. Тяжко я пережив її втрату, ми багато років щасливо прожили. Рік тому до мене донька із чоловіком переїхали. Я цьому навіть був радий. До цього вони винаймали квартиру, а потім вирішили жити зі мною, щоб не витрачати грошей на оренду. Я був зовсім не проти. Місця в трикімнатній квартирі хоч греблю гати!
Та тільки тоді я не розумів, чим усе це закінчиться. Жили ми дружно до того моменту, як дочка почала розмову про те, що цю квартиру варто продати. – Батьку, ми вже все вирішили. Ми з Ванею хочемо дітей, тому нам потрібні добрі умови. Продамо цю квартиру, візьмемо кредит, на загальну суму купимо велике житло з хорошим ремонтом. Мені було боляче чути таку пропозицію, адже саме з цією kвартирою пов’язано баrато теплих споrадів. Ми з дружиною потом та кров’ю створили все це. Просто так квартиру продати я не міг.
З іншого боку, я також не був упевнений, що дочка із зятем зможуть оплатити кредит. На жа ль, вони були не найвідповідальнішими людьми. Прикинувши всі за і проти, подумавши про свою спокійну старість, я вирішив відмовити доньці. Зрештою, на старості років людина має право пожити для себе. Моя відмова була сприйнята дуже різко, Даша настільки образилася, що навіть вирішила знову переїхати з чоловіком. Тепер вона зі мною не розмовляє. Боляче, що на старості років дочка вирішила забути тебе через таку дрібницю, що робити я вже не знаю.