У моїй сім’ї було прийнято, що жінки беззаперечно підкоряються чоловікові. Так поводилася моя бабуся, так поводилася мама. Так я була вихована. Вийшовши заміж, я переїхала жити до чоловіка. Він у мене був бухгалтером, тож вирішення всіх фінансових питань узяв на себе. Відповідно і моя зарплата перераховувалася на його картку. Він і видавав мені гроші на ті чи інші покупки.
Якось, коли ми з подругами сиділи у кафе, зайшлося про бюджет сім’ї. Кожна з нас розповідала, до неї в сім’ї формується бюджет і як він витрачається. Розповіла і я. Подруги дивилися на мене, витріщивши очі. – Тобто ти працюєш, а гроші отримує твій чоловік? – Так. А що в цьому такого? – Здивувалася я. – Те, що це неправильно. Ти працюєш, а потім клянчиш свої кровні! Ось з того дня я і задумалася – справді, а чому я віддаю чоловікові те, що заробила? І я наважилася. Завела свою картку і попросила в бухгалтерії перераховувати зарплату на неї. – Де зарплата? – Запитав чоловік, коли в день моєї зарплати не отримав повідомлення про нарахування коштів на свою картку.
На моїй картці. – Але ж ми домовилися про спільний сімейний бюджет! – обурився він. – У нас і буде спільний бюджет. Але своїми грошима розпоряджатимуся я. – У такому разі забирайся з мого будинку! – закричав він. Потім подзвонив і поскаржився моїй рідні. І бабуся, і мама дзвонили мені, намагалися закликати до покірності перед чоловіком. Але я вже зрозуміла. Не я потрібна своєму чоловікові, а моя зарплата… Ми розійшлися. На деякий час мене дала притулок самотня подруга, потім я знайшла більш прибуткову роботу. Тепер винаймаю квартиру і живу вільно. Без обов’язку звітувати будь-кому про свої витрати, показувати чеки і виправдовуватися за, на його думку, перевитрату коштів. І, так, я щаслива!