Про моє дитинство можна писати сумні книги і знімати сумні фільми. Я маю на увазі час до восьми років. Я не пам’ятаю батьків, мене забрали з сім’ї, коли мені було три роки. Батьки нещадно пили і були не в змозі забезпечити гідне існування та догляд. Роки дитячоrо будинkу були темними, непоказними, самотніми.
Я чекала, що станеться диво, і моє життя зміниться. Тільки дива не було, і я з часом перестала на нього сподіватися. А потім мене почали відвідувати дуже милі люди – тітка Оксана та дядько Віктор. Вони гуляли зі мною, розмовляли. З ними було тепло і затишно, я з нетерпінням чекала на зустрічі і плекала миті близькості. Коли вони розповіли, що хочуть мене забрати, я мало не заплакала від щастя.
Але це був ще не весь сюрприз . Я й не знала, що маю рідного молод шого брата. Вони усиновили Сашка рік тому, а потім випадково дізналися, що в нього є сестра і вирішили мене забрати. Мені вже 25, я нескінченно вдячна мамі та татові, які хоч мені і не рідні по крові, але справжні янголи, які повністю переписали мою долю у щасливий сюжет.