Батька в Оксани не ста ло 1952 року. Повернувшись із фронту, він довго не прожив, але залишив по собі чотирьох дітей. Оксана старша. Мама в них працювала головою сільради з ранку до вечора на роботі. Тому турбота про молодших сестричок і брата лягла на її плечі. Та ще школа та будинок з господарством. Дівчинка спала по п’ять годин на добу. Часи тоді були важкі. Їжі не вистачало.
Оксані завжди хотілося їсти та спати. Мама сама поділяла їжу між дітьми. Їй діставалася найменша порція. – Молодші ростуть. Їм більше їжі треба, – казала мати. Дочка не заперечувала. Не наважилася сперечатися з матір’ю і тоді, коли їй заборонила їхати до міста. Вчитися у технікумі. – З глузду з’їхала! Як я одна з трьома дітьми впораюся? Я тебе влаштую на ферму! І не заперечуй!
Оксана не наважилася заперечити. Від постійного, тяжкого навантаження: робота на фермі, будинок, господарство, молодші в сім’ї, дівчина зах воріла. Просто одного разу впала без сил серед білого дня. Два місяці лікувалася у міській лікарні. Мати лише двічі змогла приїхати, відвідати дочку. – Сама розумієш: діти, дім, робота… Часу нема. Мені довелося на допомогу покликати тітку Тоню, – виправдовувалася вона перед дочкою. – Давай, швидше одужуй, і повертайся додому. Мені твоя допомога потрібна.
Дівчина повернулася додому у твердій впевненості вийти заміж, і звільнитися від цих непомірних навантажень. Богдан, їхній сільський механік, кликав її заміж. Але й сімейне життя не ста ло для неї полегшенням. Вони вже мали двох дітей, коли не ста ло чоловіка. Після цього Оксана працювала на трьох роботах, щоб підняти сина та доньку. Зробив усе, що в її силах, щоб діти здобули вищу освіту, сиділа з онуками, щоб дочка та син могли робити кар’єру… І ось тепер, коли Оксані вже за вісімдесят, коли дочка на великій посаді, а у сина власний бізнес, коли онуки вже підросли і стали самостійними, вона виявилася нікому непотрібною. Її діти здали жінку в пансіонат для людей похилого віку. І таке буває.