Мені тридцять три роки. У мене вища освіта, своя квартира, машина та високооплачувана робота. Усього добилася сама. Батьки мені нічим не допомагали. “Надійдеш на бюджет, навчатимешся, а ми платити не будемо, нам ще Андрія піднімати на ноги”, сказали вони. Андрій мій молодший брат. Молодший на 10 років. Ось з ним батьки няньчилися, пестили і плекали. І гроші на університет йому дали.
Але на другому курсі той кинув навчання і вирішив одружитися. З батьками жити не схотів, до тещі, до села, теж відмовився їхати. Із дружиною винаймають квартиру. А нещодавно нар одили дитину. Їхніх заробітків ледь вистачало на життя, а тут ще його дружина сидить у декреті. Батьки, звичайно, до помагають коханому синочку. Але… Місяць тому Андрій із дружиною та дитиною, і з речами, заявилися до мене і сказали, що їх за несплату квартплати виставили з квартири, і їм нема де жити. – Я завтра їду у відрядження, на два тижні. Можете жити в мене до мого приїзду.
Паралельно шукайте квартиру, — сказала я. Повернувшись, я не помітила жодних змін. Як жили, так і мешкають. І в вус не дмуть. Невістка повелася так, ніби це я вломилася в їхню квартиру, а не вона в мою. Брат взагалі заявив, що оскільки йти їм нема куди, то житимуть вони в мене. – Три дні. Через три дні я вас викину звідси, покликавши на допомогу поліцію!
Сказала їм я. Брат побіг сkаржитися батькам. Ті прибігли сваритися зі мною. “Ти черства людина!”, Кричали вони. “Думаєш тільки про гроші, тому тебе ніхто заміж не бере!”, лаялися вони. – Ви хоч копійкою мені допомогли? Носилися з синочком, як із писаною торбою! Виховали нахлібника, то забирайте і годуйте! – відголила я батьків… Вони поїхали. Всі. Заявивши, насамкінець, що в мене більше немає сім’ї… За тиждень у мене весілля. Запрошувати родичів не буду.